Conrta Spem Spero

     Чи можна здивувати сучасного українця, людину великого міста, яка за останні шістнадцять років свого життя пройшла семимильними кроками етапи стрімкого економічного розвитку від практично голих полиць магазинів (навіть столиці) з валютою у відрізних купонах до сучасних гіпермаркетів з розрахунками пластиковими картками? За мізерно короткий проміжок у історичному вимірі нам несподівано відкрилося розмаїття світу від Європи до найвіддаленіших екзотичних куточків, від задоволення бажань прагматичних до пізнання культур забутих цивілізацій.

     Як «аз, буки, вєді, глагол» пізнання світу починається із вікна власного будинку. А далі людині мав би відкритися світ, але поки що не той - за океаном, а рідний, свій, світ рідної культури і мови, обмежений кордонами України. Багато хто усвідомлює необхідність пізнання рідного краю вже об'їхавши безліч країн і стоптавши по чужих стежках не одну пару взуття, а дехто до кінця своїх днів так і не підозрює, чого не побачив поруч.

     Не варто відкладати на майбутнє подорожі, які, на превеликий жаль, часом, позбавлені вже нині невід'ємного комфорту. Не варто хоча б тому, що чекаючи появи інфраструктури поблизу пам'яток історії й архітектури, може статися так, що не залишиться самих пам'яток. Покинутими напризволяще на теренах України залишаються сотні розкішних колись палаців і замків, пов'язаних з далеко непересічними іменами в історії не лише нашої держави: садиба Муравйових-Апостолів в Хомутці на Полтавщині, палац Потоцьких в Тульчині на Вінниччині, палац Сангушків в Підгірцях на Львівщині, замок Острозьких в Старокостянтинові на Хмельниччині... Цей перелік може продовжуватися до безкінечності. Навряд чи є сьогодні в Україні людина здатна порахувати кількість коштів необхідних на бодай поверхову реконструкцію частини наших найцінніших пам'яток архітектури. Ще більш гірко стає від усвідомлення, що за кілька десятиліть Україну вже не варто навіть буде рекламувати на всесвітніх туристичних ярмарках - об'єкти показу просто зникнуть, як зникають, помітьте (!!!) українська народна пісня і традиційні народні промисли. Глобалізація світового простору не може нас оминути. Неповторність країни, чиє культурне надбання зіткане з традицій різних народів і народностей, втрачається на очах. Одержимість поодиноких людей здатна лише на деякий час підтримати той чи інший об'єкт культурної спадщини, але не відродити його для майбутнього. Не можу не згадати Валентину Василівну Гончар, натхненням і сподвижництвом якої тримається колишня садиба Закревських в Березовій Рудці, працівників Історико-культурного заповідника «Качанівка», екскурсоводів садиби-музею Катерини Білокур в Богданівці - всіх тих, хто віддає свій час і сили збереженню національної спадщини. Та попри ентузіазм працівників ще вцілілих історико-краєзнавчих музеїв і поодиноких турфірм, що обрали своїм напрямком такий неприбутковий внутрішній туризм, конче необхідна державна програма, що підтримує і захищає розвиток національних культур і розвиток внутрішнього туризму. Зважаючи, як швидко приймаються закони і постанови в нашій державі, а ще краще втілюються в життя, залишається покладатися на самих себе. І подорожувати, пізнаючи власну історію, написану «мальовничими руїнами» на просторах України, і унікальний синтез культур, залишений українцями, поляками, євреями, татарами, гагаузами.

     «Все починається в житті з малого», - так вчив нас перший вірш у букварі. Від коротких прогулянок рідним містом у супроводі мами чи вчителя до корпоративних мандрів великими шляхами України й цілого світу. Значення подорожей у нашому житті формується ще під час шкільних екскурсій, що нині загнані в глухий кут постановами Мінтрансу і невиправданими надмірними вимогами ДАІ й райвно. Саме ці короткі екскурси в історію рідного міста чи невеликого підприємства стають основою розуміння світу навколо себе, збуджують цікавість, змушують думати, аналізувати, стимулюють до духовного розвитку особистості. Усвідомлення себе як часточки самобутнього народу починається з участі в прекрасних майстер-класах з писанкарства, петриківського розпису, започаткованих Музеєм українського народного декоративного мистецтва, і продовжуючи підкоренням Говерли, паломництвом по святинях різних конфесій і відвіданням садиб особистостей, чиї імена стали надбанням всесвітньої культури.

     Банально звучать заклики любити свій край і берегти історію. Не можна не любити те, що є даністю, як мама й тато, як перша вчителька і перше кохання, як світло у вікні і дощ посеред спеки. Є речі, що не потребують просторих коментарів. «Джентльменський набір» освіченої людини мав би неодмінно включати знайомство бодай з головними культурними святинями України - Львів, Кам'янець-Подільський, Почаївська Лавра, Уманський дендропарк, палаци Криму. Для «посвячених» відкриваються перспективи, що перейшли канони «семи чудес» - Асканія-Нова зі своїм відомим заповідником, уніатські монастирі, печери Поділля, палацово-паркові ансамблі Черкащини, Вінниччини й Чернігівщини, замки Волині, Львівщини, Закарпаття. Це - аксіома, що, як відомо, не потребує доведення.

     Черговий вихідний сучасний урбанізований українець проводить в кінотеатрах, на ковзанці, в боулінг-клубі чи просто у кружлянні галереями блискучих магазинів. Це своєрідне «втолення спраги» нормального життя. Речі, які вже були, і які повернулися. Стара музика в новому аранжуванні. Ці «новоявлені» старі речі часом збуджують ностальгію: колись аншлаги в кінотеатри були лише на «справжні» фільми, а ковзани кращі на природному катку, притрушеному сніжком... Мимоволі сподіваєшся: можливо, серед моди на нові розваги знову повернеться попит на масовий туризм рідними стежками - з турпоходами школярів і туристичними поїздами, і корпоративні виїзди на екскурсії стануть правилом, а не винятком. Адже подорожі - така ж невід'ємна частина культурного життя як відвідування виставок, театру, кіно.

    Безумовно, відкритість кордонів, високий рівень сервісу, поєднання культурної програми і шопінгу завше буде стимулювати наших співвітчизників  до закордонних турне, що несуть не лише естетичне задоволення, а й дають можливість зрозуміти механізм вдалого (чи навпаки) розвитку інших держав. Експрес-досвід, одержаний за символічну плату, згодом може працювати на нас самих. Короткі ж подорожі Україною хоч і повертають до сумних реалій нашого життя, проте дарують наснагу і щемливо-трепетні відчуття прекрасного.

    Не варто патетично підносити красу рідного краю. Краще пересвідчитися у цьому на власні очі. Зрозуміти, як і чим жили твої ще не такі далекі предки, що по собі залишили, яким видавався світ навколо них. Почувши безліч історій, пересвідчитись - змінився час, але не змінилась людська сутність, її прагнення, бажання, почуття. «И думается мне: потянуться русские люди на юг, к морю и солнцу.  Потянутся  - это, впрочем, ошибка. Тянутся уже много столетий. В неистребимом стремлении к степям, даже может быть «к кресту на Святой Софии», таятся важнейшие пути для России» (І.Бабель «Одеса»).